среда, 18 июня 2014 г.

Володимирове Хрещення Русі: правда чи вимисел.

Чимало суперечок останніми роками навколо політики, у нас в державі не цікавиться політикою хіба що...та ні...всі цікавляться у тій чи іншій мірі. Політика там, політика тут, політика в телевізії, політика в газетах, всупермаркетах, на білбордах посеред міста та й вздовж автострад, на парканах сіл і містечок, скрізь і всюди вам намагаються впарити політичну ідею, завдяки якій вас безбожно облапошать. Хтось скаже, що час такий, але це неправда, бо час такий був завжди, нам завжди намагались впарити в мізки якусь хрєнь, завжди пропонували підтримати того чи іншого доброго пастиря, який нам обіцяв подовжити ланцюг, або попустити гайки в ярмі. І ми з вами йшли за ним, іноді зі зброєю в руках, іноді з бюлетенями, а деколи тупо без зброї на танки, намагаючись втопити в крові ворога свого пана, хоча варто було б втопити його самого.


           Дивлюсь на історію свого народу, як і зрештою інших народів, і диву дивуюся, наскільки дурним і примітивним завжди був простий народ, що кормив свого власного дракона та за його  допомогою  надіявся захиститись від чужого. А той у свою чергу  не був ні кращим ні гіршим, у нього була та ж мета що й у вашого "рідного", - він тупо хотів жерти і жерти за ваш рахунок...іноді жерти вас. Особливо мене дивує, коли  сперечаються із приводу тих іи інших історичних подій повязаних із т.зв. визвольними змаганнями, які по-суті були спробами корисливих шахраїв охомутати простий народ...вірніше перехомутати по своєму.
         ...Витягую  з лівої кишені гривню, а дрібязок завжди кладу в ліву,  дивлюсь на дядьку в дивному головному уборі. Знизу напис: Володимир Великий. Чим же так великий цей дядько, питаю себе, може зростом?, та ні, виявляється тим, що обкладав даниною простий народ, що забирав останні крихти хліба, яких не вистачало селянину щоб прогодувати своїх діток, а може тим що згодився охреститись щоб "харашо тусаватса в Канстантінополє"? Кажуть, він охрестив Русь. Дивно, думаю я, як це можна Русь охрестити - це що двоьтижневий дітвак, чи десяток другий юнців, зграйка неофітів? А взагалі хтось колись задумувався про масштаби цієї т.зв. Русі, я уже мовчу про те, що у той середньовічний час держави таких маштабів і бути не могло. Ви колись намагались виїхати зі свого міста і зїздити до найближчого обласного центру, - відстані вражаючі, чи не так?, а тепер уявіть собі, що ви їхатимете примітивним возом із черепашою швидкістю, уявили? А тепер уявіть собі державу таких маштабів, та спосіб ефективного централізованого управління нею, а ще більше її одностайного охрещення, та навіть сьогодні ми не можемо дійти згоди у тайні хрещення, навіть у межах одного патріархату немає єдностей. 
       Нам частенько малюють Володимира з хрестом, що стоїть біля річки, а всі піддані занурюються в воду. Красота...Але, якщо середньовічному мешканцю можна було б не дивуватись, то сучасна людина мала б задаватись питанням про те, як фізично можна здійснити таке хрещення, якщо навіть у межах одного міста за поворотом русла річки його мешканцям Хреститель буде не видним. Мені зараз же скажуть що це метафора, бачення художника, і тут погоджуюсь, художня мазня немає нічого спільного із історичною правдою, та навіть у ширших маштабах не могло б бути такого хрещення, тільки з простої причини, що князь якщо й мав якісь опосередковані впливи на т.зв. руську провінцію, то навряд чи настільки потужні (вірніше стовідсотково не настільки потужні) щоб мати змогу охрестити усіх навіть протягом усього свого життя. У чому ж причина такої неправдоподібності? А тільки у простій банальній агіткомпанії середньовічного зразка, та спробі перекричати правду про хрещення, щоб стати хрестителем та одноосібним монархом. Як нам відомо із історичних джерел та археологічних досліджень, що християнство на земліх т.зв. Русі було задовго до Володимира, адже перші християнські місії на території Північного Причорномор"я відбувались ще в 2 ст. Самостійна Готська Єпархія відома вже з ІІІ ст., на рубежі 4-5 ст. нам відомо про існування готського єпископа Уніли, про якого говорять, що освятив його сам Золотоуст. Коли в 860-х роках проповідник Кирило перебував у Корсуні (Херсонесі) де познайомився із Євангелієм і Псалтирем, написаними „руськими буквами”, а також зустрів християн, що розмовляли "по-руськи" (давньоукраїнською мовою). Відомий близькосхідний літописець Ібн-Хордадбег у другій половині ІХ століття оповідає про руських купців, що були християнами.
      Отже, як відомо з історичних джерел, у першу чергу з незалежних а не з князівського агітпропу, християнство існувало задовго до Володимира, князівство якого (від Сяну до Дону та від Новгорода до Чорного моря) існувало тільки на сторінках літопису, а останній у свою чергу дуже схожий на фальшивку часів формування Московії. Остання ж мала за  мету "намалювати " собі героїчне історичне минуле та монаршу легітимність династії Рюрика за нащадків якого видавали себе московські царі. Не виключено також, що уся ця пісія виникла у часи Катерини та її учених-історієписців т.зв. апологетів росийской історічєской школи, у будь-якому разі неісторичність цього очевидна, як і окоріжуча фальшивість.
       Князівський період у історії України закінчується монголо-татарською навалою, т.зв. ординське іго панувало доволі довго, проте через відсутність писемних джерел, принаймні таких які б були вигідними царському режиму, згадок про ті часи у нас обмаль, та й узагалі цей період, майже до визвольних перегонів 17 ст. доволі темний. Так вийшло що нові володарі (Литва а пізніше Польща) немаючи імперських амбіцій, а також побоюючись диких українських степів, на ці землі зазіхали доволі обережно, а історію нескорених західноукраїнських земель переписати так і не вдалось попри намагання заселити усі галицькі та волинські міста поляками. Росії ж згадувати у цей період теж нема чого, адже вони тут були чужими і переважно виступали у ролі ворогів а не союзників-братів. Визвольний період 17 століття для російських історіописців-баснописців стає набагато цікавішим, оскільки після підписання Хмельницько-Московської угоди 1654 року Україна стає підвасальною Московії, принаймні її східна частина. Що цікаво, що саме у цей період починається російське історіописання, яке не оминає українські землі із їх цікавою як для російського самодержця (прямого чи не дуже потомка Рюриків, правителів української Русі) історією, де можна було знайти місце єдності двох "братніх" народів - українського словянського народу та угрофінського, а пізніше угрофінськотатарського московського народу, який в силу певних історичних обставин отримав у спадок словяномовне керівництво, а також став носієм російської мови - суміші старословянської (церковнословянської) із фінськими, угрофінськими та татарськими діалектизмами. Творення російського культурного простору і зумовило таке прискіпливе вивчення історії Русі, а також певне її фальшування, для спрямування її в потрібне вєлікорусскоє рєчіще. Уся подальша російська історична наука була направлена на те, щоб зробити стійкішим обєднання народів Російської імперії, щоб сплотити їх у єдиний вєлікорусскій народ. Україна ж як найбільш сформована у плані культури колонія зазнала найбільше утисків із боку російської імперської влади, адже її асиміляція була справою нелегкою, особливо у часи, коли не було ні радіо, ні ТВ, ні швидкісного транспорту. Та незважаючи на це, заселення московитами українських земель, а також знищення українського самоврядування призвело до певного зросійщення цих територій. Чимолої ролі зіграли царські укази про заборону української мови, а також постійне переслідування носіїв самобутньої культури.
       Лінґвоцидні укази царя і нищення українських вольностей обернулось насправді для царського режиму іншим боком, бо вже у часи 19 століття - століття розквіту романтизму, українська культура стає модною як серед української марґінальної еліти так і серед Пітерської інтеліґенції. У Пітер з його невським "дєржавним тєчєнієм" проникає дух "вечорів на хуторі поблизу Диканьки" та "вишневих садків", а разом з ним романтика запорізьких козацьких боєнь та гайдамаківських різанин. Попри царські заборони та історичні міфи українська культура проростає і формується в нову сучасну культуру, розвіюючи усі міфи про діалектність її мови та марґінальність культури. Починається ХХ вік, вік нових звершень, нових національно-визвольних змагань, модернової і постмодернової культури а також остаточного утвердження України як самостійної держави, а українців як самобутнього народу зі своєю історією та культурою, зі своїми героями на основі яких сьогодні намагаються творити новий історичний міф, що має обєднати всю голоту навколо нового володаря країни, який у свою чергу прагне паразитувати на простому народові посилаючись на певний міф про єдність народу та про те, що ми комусь щось повинні. Повинність перед державою, а держава по своїй суті предстваляє своєрідний суспільний договір заключений між її членами, які зобовязуються кормити того чи іншого трутня, навіть цілий апарат трутнів, а вони в свою чергу творитимуть нові міфи, згідно з якими ми з вами винні цій державі тільки через те, що ми з вами тут народились...ну маячня цілковита, одним словом, проте доволі дієва, адже злісні патріоти тоді житимуть і працюватимуть на трутня, ніколи не задумуючись над тим, що сусідній, наприклад трутень і жере менше і убиває трударів рідше, а на випадок чого трудівники мають більше прав та можливостей захавати його...А коли зявляються бджоли що пробують протистояти трутню, то він на них натравить інших патріотично настроєних бджіл-убивць, яких він кормить теж вашим коштом. Ось така ..ля батрахоміомахія, побудована на постійній брехні, якусь чомусь називають історією...

Комментариев нет:

Отправить комментарий